Фітоетнологія українців. Євген Товстуха. 2002 рік

У надто стриманих і коротких словах заголовку названої праці прагнемо щонайзагальніше виокреслити на далеких, сивих та серпанистих обріях правічний землеробський, історико-філософський, культурно-освітній та величезний ужитково-мистецький шлях і світ автохтонів нашої квітучої і святої землі – дивного осередку праукраїнців та українців. З цього дуже давнього світу – Мізинська, Трипільська, Черняхівська, Києво-Руська археологічні культури, Козацький ренесанс, народжувалися легенди, постає передписьмо і письмо, буйно квітне та утверджується міфопоетична творчість, виношується надто тривало, як у материнському лоні, і у інтелектуальних переймах народжується модель світу та Всесвіту. Навіть космогонічні гадки того дуже далекого часу наших прапращурів не такі вже й окультні та містичні: “Це бо Дажбог сотворив нам усе. І ті зорі, що нам сяють. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, щоб вона трималася (“Велесова книга”). Отже, наша родюча і особлива земля, тримаючись у безодні світу, з волі могутнього Вселенського Розуму, народила (започаткувала) все живе і ... нас з вами. А що ми народилися на цій багатій, родючій і особливій землі, винайшовши колесо, плуг, приручивши коня і велику та дрібну рогату худобу... Використовуючи значні угіддя: ліси, луки, займаючись рільним землеробством ще з трипільських обріїв, знаючи аж десять злакових культур, в тому числі чотири гатунки пшениці (з тих же трипільських часів),– то, попри всі негаразди – смерчі, катаклізми, нищення природні та завойовницькі, перетерпівши численні руйнівні міграції та переселення народів, витримавши орди татаро-монгольські, імперські та більшовицькі, все ж затято лишаємось оріями-виробничниками на чорноземах, які не мають навіть наближених аналогів у світовій землеробській культурі. Сонце, як Бог небесний, Пані-господиня і Пан-господар, як Боги земні, спонукали наших далеких і близьких попередників до особливої праці і на особливій землі. Ця праця складна, проблематична і часто невдячна. Вона органічно залежна від клімату, природи, погоди та негоди, привчала людину до нагромадження глибоких різноманітних спадкоємних знань. Як окремих прикмет, так і характерних стабільних та рідкісних, виняткових явищ цього клімату, природи, поліття, погоди на негоди. Водночас людина, пізнаючи явища природи, фенологічні зміни, такі значні і надто руйнівні – зима, весна, літо, осінь,– шукала відповідей і на небі, і на землі, і у банку своїх спадкоємних знань. Маємо на увазі досвід роду, родоводу, етносу, народу, нації. У звичаєвому праві та національних традиціях.