Трикутний капелюх. Педро Антоніо де Аларкон. Київ 1983

"Небагато знайдеться іспанців, навіть серед людей зовсім неосвічених і неписьменних, які б не чули бувальщини, покладеної в основу цього невеличкого твору. Вперше я почув її від простого козопаса — він ніколи не бував далі глухого селища, де народився. То був один з тих неосвічених, але хитрих з природи і швидких на витівки селян, які в нашій національній літературі дістали назву «пікаро» і відіграють в ній таку значну роль. Щоразу, коли в селі було якесь свято — чи то весілля, чи хрестини, чи урочистий приїзд панів, — козопас мусив вигадувати якісь кумедні розваги, вистави, смішити людей, співати пісні, розповідати казки. І ось якось увечері на одному з таких свят (а відтоді минуло майже ціле життя… тобто я хочу сказати — понад тридцять п’ять років) козопас таки добре уразив нашу сором’язливість (відносну, звичайно) віршованою розповіддю «Корехідор[1] та жінка мірошника» або ж «Мірошник та жінка корехідора», яку тепер ми й пропонуємо читачу під назвою більш піднесеною і філософською (як того вимагає наш благопристойний час) — «Трикутний капелюх». Пригадую, наприклад, коли пастух розважав нас своєю розповіддю, дівчата, які там зібралися (усі вже на порі), шарілися по самі вуха, із чого їх матінки зробили висновок, що історія ця трохи переперчена, за що й дали пастухові доброго чосу. Та бідолашний Репела (так звали пастуха) по слово за пазуху не лазив і так їм відказав: нащо ото зчиняти такий гвалт, коли в його розповіді нема нічого такого, чого б не знали навіть черниці чи й діти чотирирічні…"У військовий час актуальність товару уточнюйте за номером телефону.